Турбач (1 310 м н.р.м.) — це найвища вершина масиву Горце і, безперечно, один із найпопулярніших напрямків бескидських мандрівок. Він відомий насамперед своїми розлогими пастушими галявинами, фантастичним видом на Татри та чималим гірським притулком. Турбач належить до Корони гір Польщі. З огляду на розташування в центральній частині масиву та добре розвинену мережу маршрутів, на вершину можна дістатися практично з усіх боків світу. З півночі на дах Горців ми дійдемо з боку Любомежа («маршрутом дванадцяти галявин») або з Конінок. Із заходу — з Рабки-Здруй Головним бескидським маршрутом. Нарешті, з півдня — з Нового Таргу (район Кованєц) або з Лопушни. У цьому дописі я зосереджуся на останньому із зазначених варіантів. Ми будемо підніматися синім маршрутом через Буковину Ваксмундзьку, а спускатися чорним маршрутом через Вижню. Принагідно ми заглянемо на Галю Длугу та вершину Кічора. Запрошую на звіт з мого першого бескидського трекінгу в 2025 році!
ЗМІСТ
- Кілька слів про Лопушну
- Синій маршрут з Лопушни на Вижні Зарембек
- Через Буковину Ваксмундзьку до притулку ПТТК
- Турбач — вершина
- Галя Длуга під Турбачем
- Пастуша спадщина Горців
- Кічора (1 282 м н.р.м.) та спуск чорним маршрутом
- Карта екскурсії
- Бібліографія
Кілька слів про Лопушну
Моєю сьогоднішньою супутницею є Зуза, яка приїхала до мене на вихідні з далекої Пирляндії (Познані). Вчора у прекрасних умовах ми підкорювали засніжений перевал Заврат. Натомість на неділю ми запланували щось трохи легше — спокійну та регенераційну екскурсію в Горце.
За чверть до 10 ми стартуємо з місцевості Лопушна, розташованої за 10 км на схід від Нового Таргу. Село лежить над Дунайцем, а відоме воно насамперед чарівним садибним будинком Тетмаєрів, який сьогодні є філією Татранського музею в Закопаному. До речі, саме в цій будівлі у 1871 році виникла ініціатива створення товариства, яке об’єднає у своїх лавах усіх любителів Татр. І справді, у 1873 році було створено Татранське товариство (Towarzystwo Tatrzańskie), яке зайнялося організацією перших притулків і маркуванням маршрутів. Біля садиби знаходиться інша важлива пам’ятка — дерев’яний костел Святої Трійці та св. Антонія Абата з XV століття. А якщо говорити про ближчі до нас часи, у Лопушні жив і творив ксьондз Юзеф Тішнер (1931 – 2000) — горалець, філософ, великий шанувальник місцевої культури та автор знаменитої «Історії філософії по-горальськи». У селі знаходиться присвячена священнику кімната пам’яті, яку називають «Тішнерівкою».
Синій маршрут з Лопушни на Вижні Зарембек
Автомобіль ми залишаємо в заїзній кишені біля громадської дороги, неподалік від роздоріжжя маршрутів (координати: 49.49801770037442, 20.138364375418252; бл. 650 м н.р.м.). На роздоріжжі повертаємо ліворуч, обираючи синій туристичний маршрут. Спочатку ми йдемо асфальтованою дорогою через забудови так званого Сьреднього Зарембка. Приблизно через кілометр маршрут різко повертає ліворуч, проходить через місток на річці Лопушанка і пірнає в ліс. У цей момент нас чекає, мабуть, найскладніший підйом сьогоднішнього дня. Стрімкою лісовою стежкою на дистанції пів кілометра ми долаємо понад 120 метрів перепаду висот. Таким чином ми опиняємося серед забудов Вижнього Зарембка (бл. 820 м н.р.м.), найвище розташованого присілка Лопушни. Тут збереглося кілька зразків старої горальської забудови та дерев’яна капличка, біля якої відправляв меси ксьондз Юзеф Тішнер. Праворуч пробивається симпатична панорама на долину Лопушанки та схили Вижньої.
Через Буковину Ваксмундзьку до притулку ПТТК
З Вижнього Зарембка ми продовжуємо мандрівку широкою і зручною стежкою. Тепер маршрут веде через густий смерековий ліс, який значною мірою і далі є приватною власністю горальських господарів. Підйом має дуже пологий характер — наступні 300 метрів перепаду висот ми набираємо на дистанції трьох кілометрів. Приблизно через півтори години після того, як ми залишили автомобіль, нарешті виходимо з лісу на невелику галявину Вахова (бл. 1 050 м н.р.м.). А там? А там ми отримуємо «вау-ефект» у вигляді прекрасної панорами на Татри. У цей момент ми ще не знаємо, що це лише початок сьогоднішніх чудових краєвидів. Всього через десяток хвилин ми опиняємося на маловиразній кульмінації Буковини Ваксмундзької (1 103 м н.р.м.). За кільканадцять метрів за вершиною синій маршрут з’єднується із зеленим маршрутом, що веде з новотарзького району Кованєц. Тепер ми йдемо широкою, пологими ґрунтовою дорогою, яка продовжує вести через досить густий смерековий ліс.
Через кількадесят хвилин ми знову покидаємо ліс і виходимо на прекрасну галявину Длугє Млакі (1 180 – 1 220 м н.р.м.). Тутешня панорама Татр ще величніша за ту, якою ми милувалися раніше з галявини Вахової. Краєвиди справляють ще більше враження від того, що взимку оптика ніби інша: татранські вершини здаються ближчими і чіткішими, ніж улітку. Звідси також видно Кічору, на якій ми ще сьогодні плануємо побувати. На галявині звертаємо увагу на інформаційну таблицю, з якої випливає, що ми знаходимося на приватній території і повинні поважати те, що власники полів дозволили провести туристичні маршрути через свої володіння.
Пройшовши Длугє Млакі, ми знову зникаємо в лісі, щоб уже за кількадесят хвилин виринути з нього біля гірського притулку ПТТК ім. Владислава Оркана (1 283 м н.р.м.). Цей об’єкт є одним із найвище розташованих туристичних притулків у польських Бескидах, поступаючись лише притулкам на Галі Мізьовій, Галі Рисянці та Галі Ліповській. Нинішня будівля постала в 1953-1958 роках, а спроєктувала її інженерка Анна Гурська. Цікаво, що та сама особа створила проєкт сучасних притулків на Поляні Хохоловській, на Галі Орнак та в Долині П’яти Ставів Польських. Треба визнати, що якщо добре придивитися, то між будівлями справді видно неабияку схожість. Притулок на Турбачі — це дуже великий об’єкт: він має понад 110 спальних місць (а якщо і вони закінчаться, то можлива ночівля «на підлозі») та їдальню на 60 осіб. Перед будівлею знаходиться найбільший у Горцях вузол туристичних маршрутів та оглядовий майданчик на Татри.
Турбач — вершина
Дорога від притулку на вершину веде позначеним червоним кольором фрагментом Головного бескидського маршруту. Цей відрізок налічує близько 500 метрів у довжину і є практично плоским, тому його подолання займає у нас буквально кілька хвилин. Таким чином, невдовзі після 12 години (бл. 2,5 години після виїзду з Лопушни) ми відмічаємося на Турбачі (1 310 м н.р.м.). На маловиразному вершинному куполі ми знаходимо кам’яний обеліск з географічними координатами, інформаційну таблицю та невеликий металевий хрест.
Турбач — це не лише найвища гора Горців, але й центральна точка всього масиву. Це орографічний вузол, від якого в усі сторони світу відходить аж шість різних гірських хребтів (тому розташування пасом дещо нагадує морську зірку). Сама назва вершини походить від волоського слова «turbat», що означає «скажений, божевільний». Двадцять років тому тут пройшов потужний буревій, який повністю знищив смерековий ліс, що колись вкривав вершину. З одного боку: подія сумна, але з іншого: завдяки їй сьогодні також із самої вершини відкривається прекрасний вид на цілісінькі Татри.
Після короткої перерви на фотографії та милування краєвидами ми залишаємо вершину Турбача і повертаємося до сусіднього притулку. Цього разу залишаємося тут надовше, насолоджуючись чудовими дерунами по-збійницьки (placki po zbójnicku). Незважаючи на те, що об’єкт сьогодні дуже переповнений, приймання замовлень і видача страв йде в персоналу дуже швидко, а атмосфера справді приємна. Ситі та відпочилі, ми вирушаємо в подальшу путь за кілька хвилин по 13:00.
Галя Длуга під Турбачем
Від притулку ми обираємо червоний маршрут, що біжить у напрямку Крощенка-над-Дунайцем. У цей момент достатньо всього кількох кроків, щоб перетнути межу Горчанського національного парку (Gorczański Park Narodowy). Варто знати, що національний парк не охоплює ні вершини Турбача, ні розташованого під ним притулку, ні синього маршруту з Лопушни. До речі, саме з цієї причини найвищу вершину Горців можна цілком легально підкорити зі своїм чотирилапим другом. Із собакою можна також відвідати, серед іншого, Галю Длугу та Кічору, завдяки дозволу, наданому ГНП (весь список маршрутів, дозволених для собачників, ви знайдете тут). З менш приємних речей: входячи до Горчанського національного парку, пам’ятайте про купівлю вхідного квитка. Пільговий коштує 4 зл., звичайний — 8 зл. Квитки можна придбати через Інтернет тут. Горчанський національний парк був створений у 1981 році, а його головною метою є збереження залишків первісної карпатської пущі та біорізноманіття численних гірських галявин. Згідно з офіційним вебсайтом ГНП, ліси становлять аж 94,3% площі парку.
З притулку ми виходимо прямо на могутню Галю Длугу. Спочатку ми йдемо її західним краєм — галявиною Вольніца, щоб уже за пару хвилин опинитися в її найефектнішій частині — галявині Взорова та галявині Вєрхи Зарембськє. З Галі Длугої відкривається неймовірний вид на Татри, внутрішню частину Горців (зокрема, на вершинний купол Турбача), а також на вершини Острівних Бескидів, що бовваніють на півночі. Це одна з найцінніших у природному плані галявин у Горчанському національному парку, відома наявністю численних видів орхідей. А навесні тут з’являються обожнювані всіма гірськими туристами крокуси.
Пастуша спадщина Горців
Ця розлога галявина є також одним із найкрасивіших свідчень пастушого минулого Горців. Ви повинні знати, що ще на початку XX століття Горце були найбільшим поза Татрами центром випасу овець у Західних Карпатах. А все почалося ще в XIV столітті, коли з території нинішньої Румунії до нас примандрували волохи. Вони принесли із собою унікальну пастушу культуру, власну технологію виготовлення сиру та цілу масу народних традицій, які до сьогодні становлять основу горальської ідентичності жителів Бескидів і Підгалля. Основою волоського господарювання був сезонний випас овець, що проводився від весни до осені. У Татрах він відбувався в альпійському поясі, вище верхньої межі лісу. У Горцях альпійського поясу немає, тому тут довелося давати собі раду в інший спосіб. Тож волохи почали випалювати просторі галявини, які потім слугували пасовищами для овець. А як це точно виглядало? Ну, на обраній території здирали кору з дерев, приблизно до висоти людини. Коли покалічені дерева відмирали, пастухи розводили вогонь. Все йшло з димом, а на родючому згарищі протягом двох-трьох років вирощували зерно. А коли земля вже виснажувалася, вона ставала пасовищем для овець. Таким чином, галявини в Горцях не є елементом природного середовища, але скажімо відверто — без них ці гори багато б втратили зі свого шарму.
Кічора (1 282 м н.р.м.) та спуск чорним маршрутом
Пройшовши Галю Длугу, ми повертаємося до чарівного смерекового бору. Після кількадесяти хвилин пологого підйому ми відмічаємося на Кічорі (1 282 м н.р.м.), третій за висотою вершині в Горцях. На її південно-східних схилах знаходиться Галя Млинська, з якої відкривається симпатична панорама на хребет Любаня, Чорштинське водосховище, а на дальньому плані — на Малі П’єніни та хребет Явожини Криницької у Сондецьких Бескидах. Звідси також чудово видно Татри. Назва Кічори має волоське походження і означає «заліснена гора». Оригінально, правда? Зрештою… Хто з вас трохи більше ходить по Бескидах, напевно знає, що цим універсальним іменем охрестили ще десятки інших вершин. На Кічорі ми натрапляємо на чергову інформаційну таблицю Горчанського національного парку, з якої дізнаємося, що в навколишніх лісах мешкають вовки і рисі, а іноді сюди навідуються навіть ведмеді.
Спуск з Кічори є досить стрімким, і протягом приблизно кілометра біжить краєм чергової оглядової галявини — Зєленіци (1090 – 1220 м н.р.м.). У її нижній частині ми сходимо з червоного Головного бескидського маршруту, обираючи чорний маршрут, названий іменем Северина Гощинського. Це був поет-романтик, який у 1832 році гостював у садибі Леона Тетмаєра в Лопушні й описав Горце у своєму творі Щоденник подорожі до Татр. Тепер ми йдемо широкою кам’янистою стежкою, що біжить через густий буковий ліс. Через кілька хвилин ми доходимо до відреставрованого куреня Горчанського національного парку на галявині Янкувкі (бл. 1060 м н.р.м.). У цей момент чорний маршрут перетинає одну з паркових пізнавальних стежок. До речі, якщо у вас буде більше часу, то ці стежки є цілком хорошим варіантом для цікавого продовження трекінгу. Наприклад, та, що веде на перевал Янкувкі, проходить повз скельні відслонення біля Вижньої. Тутешні природничі стежки також ведуть до Гаювки Міколая, дерев’яної хати з експозицією ГНП, та до Зубровиська в долині Лопушни, де у 50-х роках була здійснена невдала спроба акліматизувати зубра в Горцях. Ми вже сьогодні з чорного маршруту не сходимо, оскільки з кожною чвертю години погода псується дедалі більше.
Тож ми йдемо через буковий ліс, що густо вкриває північні схили Вижньої (1 107 м н.р.м.). Пройшовши ще півтора кілометра, доходимо до галявини Срокувка, на якій знаходиться невеликий Пуцоловський Ставок зсувного походження. Влітку він, кажуть, виглядає досить чарівно; сьогодні ж він присипаний снігом. Пройшовши ще кілометр, ми опиняємося на лісовій ґрунтовій дорозі, а ще через кілометр — ми вже знову біля автомобіля.
Таким чином, наш маршрут утворює петлю, неспішне подолання якої зайняло у нас близько 6 годин. Ми дуже задоволені трекінгом. Ми відчуваємо, що добре використали ранкову погоду та чудово відпочили після вчорашнього високогірного блукання в Татрах. Ну що ж, до зустрічі, Горце!
Дата екскурсії: 5 січня 2025 року
Статистика екскурсії: 16 км, 730 метрів перепаду висот
Дякую, що приділили час на прочитання мого допису! Якщо хочете бути в курсі нових матеріалів, запрошую стежити за мною на Facebook та в Instagram! Буду вдячний за кожен лайк, коментар та поширення. Якщо вважаєте мій контент цінним і хочете мене підтримати, запрошую пригостити мене віртуальною кавою на buycoffee.to.
Карта екскурсії
Бібліографія
- Gorce. Przewodnik dla prawdziwego turysty, вид. III, Oficyna Wydawnicza Rewasz, Прушкув 2020.
- Krygowski W., Zarys dziejów polskiej turystyki górskiej, видавництво Sport i Turystyka, Варшава 1973.
