Муласен (3 482 м н.р.м.) — це найвища вершина гір Сьєрra-Невада, а також усієї континентальної Іспанії. Хребет розташований у сонячній Андалусії, що в південній частині Іберійського півострова. На вершину веде невимоглива стежка, що робить Муласен цілком доступним для туристів із різним рівнем підготовки. У цій статті я опишу мандрівку на початку червня, коли в околицях піка ще лежало чимало змерзлого снігу. Це буде кільцевий маршрут із селища Тревелес, а після підкорення Муласена ми зійдемо ще й на сусідню гору — Алькасабу (3 371 м н.р.м.). Щиро запрошую до читання!
Зміст
- Муласен — найважливіша інформація
- Старт у Тревелесі
- Довгий підйом на Альто-дель-Чоррільйо
- Ділянка від Альто-дель-Чоррільйо до Муласена
- Муласен (3 482 м н.р.м.) — вершина
- Спуск із Муласена до Лагуни Хондера
- Підйом на Алькасабу (3 369 м н.р.м.) від Лагуни Хондера
- Довге повернення до Тревелеса жовтим маршрутом
- Карта маршруту
Mulhacén — найважливіша інформація
- Муласен має висоту 3 482 м н.р.м., що робить його найвищою точкою континентальної Іспанії (у загальному заліку країні вершина поступається лише піку Тейде на острові Тенеріфе, що на Канарських островах).
- Муласен розташований у хребті Сьєрра-Невада, який є частиною Кордильєри-Бетіки (Бетських гір). Це високі, але доволі пологі гори: тут ви зустрінете значно більше зелених лук, ніж гострих гребенів. Власне, Сьєрра-Невада — єдина настільки потужна частина Бетських гір. На решті протяжності ланцюг характеризується значно меншими висотами, які зрідка перевищують 2 000 м н.р.м.
- Нашою базою для виходу на Муласен було селище Тревелес, розташоване на південних схилах Сьєрра-Невади (бл. 1 550 m н.р.м.). Завдяки тому, що з селища в напрямку вершини відходять два туристичні маршрути, ми отримали можливість скласти гарне коло. Додатково, після взяття Муласена, ми зійшли ще й на Алькасабу — третю за висотою вершину Сьєрра-Невади. Вся мандрівка не мала великих технічних труднощів, але була сильною перевіркою на витривалість: майже 30 кілометрів ходьби та понад 2 500 метрів набору висоти (при цьому сам Муласен був би значно простішим — 22 км і 1 900 м набору).
- Значно легшим варіантом підкорення Муласена є старт із селища Капілейра, яке також лежить на південних схилах хребта. Там туристи сідають у шатл-бас, який грунтовою дорогою вивозить їх на висоту аж… 2 700 м н.р.м. У такій конфігурації залишається подолати всього близько 700 метрів підйому. Автобус залишає пасажирів біля кульмінації Альто-дель-Чоррільйо, тобто в місці, де до головної стежки на Муласен приєднується зелений маршрут із Тревелеса.
- Нарешті, на вершину Муласена можна піднятися і з північного боку. Тоді мандрівку починають у містечку Прадольяно. Це селище розташоване на астрономічній висоті (2 220 – 2 400 м н.р.м.) і відоме насамперед своїм великим гірськолижним курортом та… найвищою дорогою Європи, що виводить на висоту 3 380 м н.р.м. (тобто практично під саму вершину Піко-дель-Велета — 3 396 м н.р.м., другого за висотою піка хребта). Хребтова ділянка від Велети до Муласена має довжину трохи більше 6 кілометрів і вимагає подолання 480 метрів перепаду висоти.
- На Муласені немає льодовиків. Однак, коли ми були на цій горі на початку червня, місцями ще зберігалося чимало змерзлого снігу (особливо на ділянці маршруту Integral de Sierra Nevada, який виводить на Муласен зі східного боку). Також було повно води через інтенсивне танення.
Старт у Тревелесі
Стрілка годинника наближається до 7 ранку, коли ми на нашому орендованому авто заїжджаємо на громадську парковку в Тревелесі, розташовану на висоті близько 1 530 м н.р.м. (координати: 37.0020556N, 3.2685833W, посилання на карту). Сонними очима я роззираюся по напівпорожній площі. Мені це сниться, чи я справді зараз розпочну трекінг на найвищу вершину континентальної Іспанії?
Тревелес я б описав як типове “pueblos blancos” (біле селище) — традиційне андалуське містечко, забудоване невеликими білими кам’яницями. Тож не дивно, що перші кілька сотень метрів трекінгу ми проводимо серед чарівних вузьких вуличок. Оскільки весь Тревелес розташований на крутому схилі, інтенсивний підйом ми починаємо практично одразу, як виходимо з машини. За кілька хвилин залишаємо позаду останні житлові будинки й виходимо на зелений маршрут. Тепер ми піднімаємося вузькою, але чіткою стежкою, що веде повз сільськогосподарські угіддя та загони для худоби. Що особливо заворожує — довкола повно соковитої зеленої рослинності, яка створює приємний затишний контраст із колючою, напівпустельною флорою в інших частинах Андалусії.
Довгий підйом на Альто-дель-Чоррільйо
Уже за кілька десятків хвилин ходьби висока рослинність зникає, а панівним елементом ландшафту стають розлогі трав’янисті луки. Про сільськогосподарське використання цих земель свідчать корови, що трапляються де-не-де, та меліоративні рівчаки. Стежка на всій протяжності вузька, але дуже добре помітна. Що стосується краєвидів, то як попереду, так і позаду нас відкриваються чарівні панорами на масивні тіла навколишніх хребтів. Не буду приховувати, мені тут дуже подобається. Наче звичайний зелений схил, але є в ньому щось таке пасторальне, магнетичне, дуже затишне.
Зелений маршрут із Тревелеса на Альто-дель-Чоррільйо має довжину 6 кілометрів і вимагає подолання понад 1 100 метрів вертикального перепаду. Наче й чимало, але, на щастя, ми швидко ловимо хороший темп, і підйом дається нам справді легко. У верхній частині схилу стежка місцями розходиться на кілька варіантів, але це теж не стає проблемою, бо зрештою всі лінії знову зливаються. Крім того, що вище ми піднімаємося, то дужче відчуваємо зиму, яка щойно минула. Моментами стежкою тече свіжа талі води, а в одному місці ми навіть перетинаємо розлогий сніжник.
Менш ніж за дві з половиною години після виходу з Тревелеса ми завершуємо підйом зеленим схилом і виходимо на винятково широкий хребет. Перетинаємо грунтову дорогу з Капілейри, а потім піднімаємося на сусідню кульмінацію Альто-дель-Чоррільйо (2 721 м н.р.м.). На вершині робимо собі 15-хвилинну перерву, під час якої п’ємо воду, жуємо канапки й захоплюємося пречудовою панорамою засніжених піків головного хребта Сьєрра-Невади. Найбільше враження справляє Велета (3 394 м н.р.м.), що має дещо зрізаний із цього ракурсу силует, — другий за висотою пік масиву. Головного винуватця сьогоднішнього дня — Муласена — поки що взагалі не видно…
Ділянка від Альто-дель-Чоррільйо до Муласена
Перебуваючи на Альто-дель-Чоррільйо, ми також спостерігаємо за автобусиками, що час від часу під’їжджають сюди з боку Капілейри. Зупинка розташована прямо під вершиною, на висоті близько 2 705 м н.р.м. З автобусів періодично висипають групи туристів, тому на цій ділянці шляху людей значно більше, ніж на першому етапі підйому. Проте до справжнього натовпу ще дуже далеко.
Відрізок від Альто-дель-Чоррільйо до Муласена — Subida al Mulhacén — має довжину 5 кілометрів і вимагає набрати 800 вертикальних метрів. Підйом іде широкою стежкою по хребту з помірним ухилом. З набором висоти трава зникає, а панівним елементом ландшафту стає безліч каміння та поодинокі сніжники. Зліва нас увесь час супроводжує гарний вид на інші вершини Сьєрра-Невади, а справа — панорама на нижчі частини Бетських гір, із характерним силуетом Сьєрра-де-Лухар (1 878 м н.р.м.) на чолі.
Не буду приховувати, що підйом на Муласен не є ні складним, ні особливо захопливим. Моментами трекінг стає навіть монотонним, а чергові кам’янисті пагорби тягнуться як нескінченна жуйка. Ну, така собі прогулянка по спині велетенського гладкого кита ;D. Темп у нас весь час хороший, бо йдеться тут легко. Швидкому ковтанню горизонталей сприяють зручна стежка, приємна температура та повна відсутність висотних проблем (ми трохи переживали через це перед виїздом, оскільки на Муласен піднімаємося без жодної акліматизації, провівши попередню ніч на висоті всього близько 200 м н.р.м.).
Через чотири кілометри після виходу з Альто-дель-Чоррільйо ми досягаємо невиразної вершини Муласен II (3 362 м н.р.м.). З цієї точки до головної кульмінації залишається лише полога хребтова ділянка довжиною в один кілометр і близько 120 метрів набору.
Муласен (3 482 м н.р.м.) — вершина
Муласен (3 482 м н.р.м.) ми підкорюємо о чверть на дванадцяту дня, тобто після чотирьох годин ходьби. Не приховую, ми дуже задоволені собою — давно ми не долали 1 900 метрів перепаду висоти в такому хорошому темпі (якщо взагалі коли-небудь робили це). З почуттям глибокого задоволення та добре виконаної гірської роботи ми розсідаємося на скелях, дістаємо перекуси й поглинаємо вражаючі розлогі панорами. Споглядаючи потужні вершини Сьєрра-Невади, я радію, що ми приїхали до Андалусії на початку червня, коли на піках ще лежить чимало змерзлого снігу. Білі вершини виглядають значно красивіше й величніше, ніж сурова кам’яна пустеля, яка напевно утворюється тут у серпні чи вересні.
Панорами з вершини Муласена заворожують своїм масштабом та буквально безмежним простором. Відчуття гірського простору та крутизни додає вид на північні та північно-західні схили, помітно крутіші й гостріші за інші сторони вершини. Окрім дикої природи, на піку є й антропогенний елемент — невелика каплиця, присвячена Діві Марії дель Пілар (Матері Божій на колоні).
Радості від підкорення додає те, що Муласен стає другою за висотою вершиною в моєму особистому гірському списку. Вище я був лише один раз — у серпні минулого року на Шранкогелі (3 497 м н.р.м.) у Штубайських Альпах.
Спуск із Муласена до Лагуни Хондера
Провівши на вершині кільканадцять хвилин та приємно поспілкувавшись із групою земляків із Рибника (які активно збирають “Корону Європи”), ми починаємо спуск. Для повернення обираємо ділянку маршруту Integral de Sierra Nevada, що збігає східним схилом Муласена.
Ну що ж… і тут, ніде правди діти, починаються складнощі. Схил виявляється вкритим значною кількістю слизького, зрадливого снігу. Кілька хвилин ми обережно спускаємося щільною білою масою, а щойно з’являється можливість — знову перестрибуємо на скелі. Оскільки сніг засипав усю “правильну” стежку, ми довгий час змушені лавірувати хитким, підступним розсипом каміння. Мартина та Яромір дають собі раду в такому середовищі досить непогано, я — трохи гірше. Менше з тим, ми всі просуваємося вперед, фактично поза стежкою, на ходу вишукуючи найоптимальніші траєкторії. Наприкінці спуску нам доводиться долати кілька великих сніжників. Особисто я роблю ставку на контрольоване з’їжджання, що здається значно кращою ідеєю, ніж відчайдушні (і трохи карколомні) спроби знайти опору. Коли за годину такого спуску я нарешті опиняюся біля озера Лагуна Хондера (бл. 2900 м н.р.м.), то видихаю з полегшенням, стомлено сідаю на камінь і з зітханням відкриваю заслужений енергетик.
Оцінюючи цю ділянку з часом, мені здається, що спуск був не так складним технічно (хоча подекуди доводилося притримуватися руками за скелі), як винятково напруженим та некомфортним. Усе було мокрим, слизьким і “живим” під ногами. Крім того, читаючи це, ви напевно думаєте: “оце дурні! треба було взяти кішки!”. І, мабуть, ви маєте рацію — зуби тут дуже б згодилися. Проблема в тому, що на південь Іспанії зазвичай летять літаком, а зимове спорядження не лише має вагу, а й займає купу дефіцитного місця в суворо обмеженому багажі. Зрештою, я не відчуваю, що ми зробили щось надзвичайно небезпечне — скоріше просто складніше, ніж в оптимальному варіанті. А який він — цей оптимальний варіант? Ну, згідно з тим, що мені вдалося вичитати, після завершення весняного танення цей фрагмент Integral de Sierra Nevada стає таким же легким і приємним, як і та стежка, якою ми піднімалися на Муласен.
Підйом на Алькасабу (3 369 м н.р.м.) від Лагуни Хондера
Як то кажуть, апетит приходить під час їжі. За моїм досвідом, так само буває і з горами. З цієї причини, після короткого відпочинку та рятівної дози кофеїну, ми приймаємо рішення спробувати реалізувати “побічну мету” сьогоднішнього виходу, а саме — піднятися на сусідню Алькасабу. Тут нам теж доводиться трохи помудрувати. Адже маршрут Integral de Sierra Nevada, який веде на вершину, повертає біля Лагуни Хондера, а далі йде повністю засніженим цирком. Бажаючи уникнути подальшої ковзанки, ми обираємо альтернативний варіант — підйом схилом вершини Пеньйон-дель-Глобо (3 288 м н.р.м.), що замикає долину з північного боку.
На протязі наступних трьох кілометрів ми траверсуємо підмоклу основу долини, піднімаємося на згаданий схил та долаємо понад 300 метрів набору висоти. Місцевість не створює жодних технічних проблем і є досить очевидною навігаційно: просто йдеш по камінню вгору. Таким чином, десь за годину тупання схилом ми опиняємося під вершиною Пеньйон-дель-Глобо (3 288 м н.р.м.).
З нашої поточної позиції ціль уже чудово видно. Тримаючись праворуч від гребеня, ми спускаємося до невеликої сідловини й починаємо обхід чергового сніжника. Моментами рельєф вимагає допомоги рук, але здебільшого ми йдемо по тому, до чого вже встигли звикнути: по черзі то хитким камінням, то твердим снігом. Ось так, за кілька хвилин до 15:00, ми виходимо на третю за висотою вершину масиву Сьєрра-Невада — на Алькасабу (3 369 м н.р.м.).
Враження? Що тут багато писати — вершина виявляється такою ж прекрасною, як і її назва ;) (алькасаби — це арабські фортеці, які зводилися в Андалусії за часів правління маврів). Взяття цієї гори приносить мені купу задоволення, гордості й звичайної людської радості. Щобільше, з Алькасаби відкривається абсолютно фантастичний вид на сусідній Муласен. Серйозно… найвища вершина хребта виглядає з цього ракурсу просто неймовірно, на неї можна дивитися й дивитися… без кінця. Попри втому, ми радіємо як діти, фотографуємося, ловимо моменти. Заради таких митей варто жити, тренуватися й заробляти гроші ;D.
Перш ніж перейти до опису спуску, кілька слів про те, чому ми пішли саме так, а не інакше. З аналізу карти випливає, що між Муласеном та Алькасабою існують принаймні два інші варіанти (один маркований, інший ні), які дозволяють взяти обидва піки без скидання висоти аж до 2 950 м. Відповідь проста — ми не були впевнені щодо умов на хребтовій ділянці (і мова тут як про постійні технічні труднощі, так і про поточний стан снігу). Спуск до озера здався безпечнішим, тим паче, що ще з Муласена було видно, що місцями там добрячі урвища.
Довге повернення до Trevelez жовтим маршрутом
На Алькасабі ми трохи змінюємо плани щодо спуску. Замість гребеня вирішуємо повертатися напряму через сніжник. Ідея виявляється досить вдалою, оскільки вже за кілька десятків хвилин ми знову опиняємося на кам’янистому схилі на висоті близько 3 210 м н.р.м., майже на 100 метрів нижче вершини Пеньйон-дель-Глобо. Від цього моменту ми спускаємося тим самим шляхом, яким сюди піднімалися.
За годину після виходу з Алькасаби ми знову опиняємося в районі озера Лагуна Хондера (бл. 2 900 м н.р.м.), де починаємо спуск жовтим маршрутом. Ухил тут значний, тому скидання висоти спочатку йде дуже бадьоро. Довгий час ми йдемо вздовж мальовничого потоку, перетвореного талими водами на бурхливу, стрімку річку з численними водоспадами.
Я перестаю романтизувати красиві гірські потоки лише тоді, коли нам раз по раз доводиться перестрибувати один із них. З першою такою ситуацією ми стикаємося на висоті близько 2 800 м н.р.м., але в тому випадку завдання було напрочуд простим — один великий стрибок. Проблема виникає трохи далі, десь на 250 метрів нижче, де за логікою речей потік стає значно ширшим і бурхливішим. Ми довго шукаємо підходяще місце, але абсолютно кожне з них виглядає непридатним для стрибка. Зрештою ми зціплюємо зуби і… заходимо в холодну, стрімку воду. Не приховуватиму — досвід не з приємних, а черевики залишаються мокрими ще протягом кількох наступних кілометрів.
У міру скидання висоти жовтий маршрут поступово змінюється з кам’янистої пустелі на велетенську трав’янисту луку. Тож ми спускаємося широким схилом, дуже схожим на той, з якого починали нашу мандрівку. Тут дуже пасторально й мило, але в якийсь момент стає трохи одноманітно. На висоті близько 2 400 м н.р.м. однорідну лінію пейзажу порушує невеликий туристичний притулок — Refugio vivac La Campiñuela, створений, як я підозрюю, для аварійних ночівель чи на випадок негоди.
Протягом наступної години ми спускаємося зручною стежкою серед усе вищої рослинності. На цьому етапі спуску нас практично весь час супроводжують дві речі: вид на протилежний хребет Лома-де-П’єдра-Вентана з вершинами понад 2 500 метрів заввишки та хронічний біль у ногах і в усьому тілі. Ох, це був потужний трекінг, безперечно… Тож не дивно, що перші будівлі Тревелеса ми зустрічаємо з величезним ентузіазмом. На парковці остаточно фінішуємо о 18:40. Це означає, що вся мандрівка зайняла у нас майже 12 годин безперервної ходьби… Що ж, це була солідна перевірка на міцність.
На щастя, сьогоднішня ночівля заброньована у нас саме в Тревелесі. Тож залишається тільки заселитися, скочити під душ і побалувати себе заслуженим tinto de verano в сусідньому барі. Є що святкувати ;D.
Дата мандрівки: 6 червня 2026 року
Статистика мандрівки: 28 км; 2 540 метрів набору висоти
Дякую, що приділили час читанню мого допису! Якщо хочете бути в курсі нових матеріалів, запрошую підписуватися на мене у Facebook та Instagram! Буду вдячний за кожен лайк, коментар та поширення. Якщо ви вважаєте мої матеріали корисними й хочете підтримати мене, запрошую пригостити мене віртуальною кавою на buycoffee.to.
